Історія школи
Минуле і сучасне
Кострижівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів
Селище Кострижівка розташоване в мальовничій місцевості: з північного й східного боку його омиває річка Дністер, а 
з південного та західного стіною стоїть ліс. Обидва береги річки високі, а селище розкинулося на єдиному, відносно рівному місці, на самому березі Дністра. Люди звиклися з назвою «Кострижівка» й зрідка вживають назву «Лука». Сьогоднішнє селище фактично складається з двох сіл, тому шкільництвво раніше розвивалося в кожному селі своїм шляхом.
Розвиток освіти у вказаних селах бере початок з минулого століття, коли панували австрійські порядки й уряд здійснював політику соціального та національного гноблення. Довгий час для населення грамота була недоступна. Зберігся документ періоду румунської окупації, який посвідчував особу. На ньому замість особистого підпису поставлений відбиток пальця руки, часто неписьменні селяни як за Австрії, так і за Румунії на важливих документах ставили хрестик.
Після приєднання західноукраїнських земель, в тому числі Буковини, до Австрії, тут почали відбуватися великі зміни. Під впливом ідей просвітництва монархи Марія-Терезія та її син Йосиф ІІ здійснили ряд реформ, спрямованих на підвищення освітнього рівня та зрівняння жителів у правах. До сіл Лука й Кострижівка ці новації дійшли більше ніж через сто років і в першу чергу вони торкнулися освіти. Сам розвиток господарства вже вимагав мінімально грамотних людей, до того ж заможні селяни намагалися дати своїм дітям хоча б початкову освіту.
Спочатку в 1885 році з’явилася трикласна школа (так звана дяківка) в селі Лука. Вона являла собою звичайну селянську хату, вкриту соломою, на дві невеличкі кімнати (тепер вулиця Шевченка). Всі учні вчилися в одній кімнаті і навчав їх один вчитель. Так тривало не довго, бо кількість охочих навчатися із року в рік зростала. Виникла гостра потреба у великому приміщенні, але держава на будівництво шкіл в малих населених пунктах гроші не виділяла, тому ця проблема лягала повністю на плечі сільських громад. З цієї причини луківська громада власним коштом у 1908 році збудувала більшу школу, яка використовувалася за прямим призначенням до 1964 року.
Кострижівка в цей час мала вигляд невеликого хутора, яка територіально відносилася до Звенячина. Своєї школи село не мало, тому кострижівські діти здобували початкову освіту частково в селі Звенячин, частково в селі Лука. Після того, як в 1912 році цукрозавод «Хрещатик» збудував клуб, Марко Фішер під школу тимчасово виділив в ньому дві кімнати. Будівництво власної школи кострижівська громада змушена була відкласти на невизначений час, оскільки почалася Перша світова війна.
Після Першої світової війни розпочалася тотальна румунізація всіх народних шкіл Заставнівського повіту. Державною мовою викладання стала румунська, а українська як предмет була скасована. Вся шкільна освіта, шкільна методика викладання та класифікація були підведені під румунську систему освіти. Українські вчителі, які майже без винятку володіли румунською мовою, тепер проводили уроки лише румунською. Така зміна подій для всіх: і для вчителів, і для учнів – стала жахливою несподіванкою, оскільки рідна українська мова категорично відкидалася. Українські вчителі і так само населення відчувало себе національно приниженими.
Починаючи з 1 січня 1920 року вся офіційна влада Буковини користувалася виключно румунською мовою як мовою внутрішнього спілкування. Окремо це гарантувала ст. 126 Конституційного закону Королівства Румунія від 29 березня 1923 року за №282: «Румунська мова є офіційною в Королівстві Румунія». За вісім років «господарювання Румунії» спеціальним розпорядженням від 17 травня 1922 року було заборонено використання української мови в судах, а навесні 1927 року указом міністра внутрішніх справ доведено до відома префектур, що всі дорожні знаки і вивіски, каталоги і комерційні оголошення, розміщені в публічних місцях, у магазинах не можуть бути надруковані українською мовою, якщо над ними немає румунського тексту.
Навіть в таких складних умовах румунської окупації кострижівські жителі прагнули мати школу для своїх дітей. Про ці події у своєму творі «Що таке українське живе слово?» писала місцева письменниця Сидонія Никорович: «Зустрілися два поважні чоловіки й повели бесіду про школу, яка так потрібна для їхніх дітей. Один з них міркує: «В нашому селі є всього тринадцять жидівських родин, а вчать їх дітей у школі по їхньому. І вміють їхні діти читати й писати на своїй мові. Чому в нас не так?» І сходяться на думці, що про це повинна дбати громада, бо влада на школу гроші не дасть».Тільки в 1923 р. на зібрані кошти кострижівська громада спромоглася за залізничною станцією збудувати невелику початкову школу, де діти навчалися до 1939 року (нині тут проживають дві сім’ї). Наприкінці 30-х років, коли посилюється політика румунізації, румунська влада перетворила школу на крамницю.
Закон про початкові школи, який набував чинності 26 липня 1924 року, встановлював наступне правило: «Громадяни румунського походження, які не володіють рідною мовою, зобов’язані навчати своїх дітей у початкових школах як державних, так і приватних, виключно офіційною державною мовою». Мотив закону – ствердження того, що українці в межиріччі Пруту і Серету є румунського походження й складають лише «лінгвістичні (мовні) острови».
Проблема початкового навчання українців рідною мовою була настільки гострою, що не дозволялося порушувати дане питання, оскільки це переслідувалося румунськими законами і справа передавалася до військового трибуналу. В одному з документів, що датований 24 серпня 1926року й адресований поліцейським постам держави записано: «Пане, нам стало відомо, що в деякі села приїздять особи, можли-во, румунські громадяни або іноземного походження, які спонукають мирне і законослухняне населення підписувати петиції, які вимагають проводити навчання в школах іноземною (так офіційна влада називала українську – прим. М. Ч.) мовою і підбурюють таким чином людей проти держави й суспільного порядку. Ви зобов’язані уважно контролювати цей факт з усією відповідальністю і якщо Вам вдасться схопити цих осіб, накажіть доставити їх у восьму дивізію м. Чернівці й повідомте їхні прізвища. У випадку, якщо Ви дозволите їм збирати підписи або сприятимете у цій діяльності, Ви будете звільнені з посади». Цей докумен був підписаний префектом округу п. Бока і шефом жандармів п. Стеліггом. Взагалі, будь-які оборонні виступи з боку української інтелігенції, суспільства розцінювалися як «большевицькі».
Дотримуючись політики подвійних стандартів, румунський уряд навесні 1926 року в період парламентських виборів, щоб здобути прихильність українського електорату, наказав негайно ввести «… русинську мову, як предмет вивчення, дві години на тиждень і одну годину релігії…». Одразу ж після виборів уряд видає новий указ, який скасовував попередній. Ось про що йшлося в ньому: «Румунія. Міністерство освіти. Шкільному ревізору Заставнівського повіту. 10 квітня 1926 року. Пане директоре, відносно нашого наказу за №5075 від 20 травня 1926 року про введення вивчення русинської мови у вашій школі, доводимо до відома, що вона в майбутньому залишається державною школою з румунською мовою навчання і Ви повинні суворо дотримуватися єдиної програми. Русинська мова не запроваджується до вивчення, а має використовуватися як засіб для переходу з домашньої розмовної мови дітей на офіційну (румунську). Для цього навчання не потрібно ні підручників, ні зошитів, бо це ускладнює процес навчання. Всім школам. Бока». У серпні 1926 року Міністерство внутрішніх справ видало указ, яким заборонялося завезення в Румунію українських книг і навіть нот, а також творів українського образотворчого мистецтва, які надходили із-за кордону. Складається враження, що румунський уряд у своїй національній політиці щодо українського населення скопіював російські варіанти Валуєвського циркуляра та Емського указу.
До 1927 року українська мова в усіх школах була замінена на румунську, всі українські шкільні підручники – на румунські. Українська мова не просто «щезла з розкладу шкільних годин як предмет навчання», нею було заборонено користуватися у школі як засобом для пояснень. Будь-яка укаїнська література, особливо освітня, проходила жорстку цензуру й, здебільшого, не рекомендувалася до друку. Лише «Буквареві» 1921 року та «Третій читанці» 1922 року випало побачити світ. У 1930-х роках для українців ситуація в шкільній освіті змінювалася залежно від політичної кон’юктури в державі. Так, у 1933 році був виданий «Український буквар для народних шкіл у Румунії». Він складався з двох частин: перша містила матеріал для вивчення грамоти (читання і письмо), друга – власне читанка з матеріалами для текстуального вивчення творів Т. Шевченка, О. Поповича, І. Франка, Д. Млаки, М. Коцюбинського та інші.
В 20-х роках у селі Лука, де налічувалося близько 150 дітей шкільного віку, навчанням було охоплено 50-70, в Кострижівці при кількості 120 дітей шкільного віку - 40-60. Невдовзі початкову школу реорганізували в семирічну, де головними предметами вважалися математика, історія, зоологія, географія, релігія, румунська мова і література. Українська мова викладалася тільки раз на тиждень і являла собою другорядний предмет. А з 1937 року навчання стало вестися виключно румунською мовою. В різний час у цій школі вчителювали Паладій, Брага, Качула, Продан, Кожухар, Циганюк, Балан, Томашевський. Як австрійська влада, так і румунська розвитку освіти приділяли мало уваги. Не мали змоги навчати своїх дітей і батьки, бо більшу частину року (весна, літо, осінь) вони працювали разом з ними в полі або пасли худобу. А взимку багато дітей не мали ні теплого одягу, ні належного взуття.
Румунські окупанти в 20-ті, й особливо в 30-ті роки, посилили політику примусової румунізації українського населення, забороняли розмовляти рідною мовою. У 1927 році українські школи в Північній Буковині взагалі перестали існувати. Чернівецький обласний інспекторат освіти вимагав: «Всі вчителі зобов’язані як в школі, так і поза нею та в особистому житті користуватися виключно румунською мовою. Хто не буде підкорятися цьому розпорядженню, підлягає звільненню із служби…».
Кострижівська громада вимагала вирішення cвоїх наболілих етнічних проблем, які грубо та систематично порушувалися з боку румунського законодавства. Постійні прохання жителів відновити їхню освіту натрапляли на категоричну відмову румунської влади. Так, 28 листопада 1928 року відбувся консиліум примарії села Кострижівки, на якому обговорювалося питання про шкільну справу, зокрема, про викладання українською мовою. Консиліум звернувся до Чернівецької префектури з проханням, щоб навчання в школі проводилося рідною мовою, тому що переважна більшість дітей – українці, а румунська мова повинна вивчатися як окремий предмет. Але це прохання окружна влада не задовольнила.
Стаття 8 румунського шкільного закону від 30 липня 1924 року стверджувала наступне: «Громадяни румунського походження, котрі забули свою рідну мову, зобов’язуються посилати своїх дітей виключно в школи як народні, так і приватні з румунською мовою навчання». Тоді владою досить часто проголошувалася теза про те, що на українській території Буковини проживали «українізовані румуни».
Чинилися сутєві перешкоди у використанні рідної мови й для дорослого населення. Розпорядженням від 17 травня 1922 року було заборонено використання української мови у суді. З цього моменту кострижівчани не могли звернутися до суду з жодною справою, яка була написана українською мовою, а судді не мали права виголошувати нею жодної постанови. Таким чином, українці, які не володіли румунською, були позбавлені можливості захищатися у румунському суді. Навесні 1926 року румунська влада опублікувала чергове розпорядження, яке вказувало адвокатам захисту використовувати виключно румунську мову. Українські ж скарги взагалі не розглядалися та не бралися до уваги. Будь-які протести жорстоко придушувалися арештами та публічними фізичними покараннями. Стаття 126 Конституційного закону Короліства Румунія від 29 березня 1923 року звучала так: «Румунська мова є офіційною мовою в Румунській державі. Королівство Румунія є державою національною, унітарною і неподільною».
В часи жорсткої румунізації, коли навіть щодо українських дітей румунськими учителями чинилося свавілля, приємним винятком було ставлення до учнів учителя, директора Кострижівської початкової шко-ли Паладія Юрія Миколайовича. Про ці роки згадує Безменів Олексій Миколайович: «Юність моя і моїх ровесників була важкою й тривожною, а в багатьох ровесників і трагічною. Ситуація складалася так, що кожного з нас життя змушувало робити певний політичний вибір або ставати розмінною картою в чужих руках. Неприязнь до поневолювачів українського народу зароджувалася ще в дитячих душах, коли навчалися в школі. Саме в стінах школи помітно було зневажливе ставлення румунських вчителів до українських дітей. Діти чутливі до всякої несправедливості і дуже швидко усвідомили, що між учнями і румунськими вчителями лежить велика прірва.
Спочатку я навчався у Кострижівській початковій школі, якою керував Юрій Миколайович Паладій – чудовий вчитель і добра людина. Він товаришував з моїм вітчимом Маркевичем Йосипом Петровичем, який в минулому також вчителював у селі Прилипче, але згодом пов’язав своє життя з цукрозаводом. Близько двадцяти років працював на ньому головним бухгалтером.
В Кострижівській школі до дітей говорили українською мовою, по руках не били. Директор школи ніколи не карав дітей побиттям і не дозволяв це робити іншим. За спокійну, лагідну вдачу діти дуже Паладія любили й бувало, що після уроків двоє-троє школярів супроводжували його аж додому. Директор із сім’єю проживав в селі Звенячин, а це в одну і другу сторону складало до 4-
Юрій Миколайович був людиною прогресивних поглядів, шанував і цінував українську культуру, не цурався своєї рідної мови. Його ставлення до України і всього українського я помічав здебільшого в бесідах з вітчимом. Вони часто удвох розмовляли на політичні теми не звертаючи уваги на мою присутність, а я вловлював їхні слова, які з часом трансформувалися в почуття і переконання. Пам’ятаю як директор обурювався відміною української мови в школі. Назавжди в мою пам’ять врізалися його слова: «Як можна так зневажати наш народ, чому цю наругу над собою ми терпимо?» Він схвильовано міряв кроками кімнату й запитував не то себе самого, не то вітчима. Обох боліла душа за рідну мову. Йосип заспокоював Паладія: «Не беріть це близько до серця, пане Юрію, так довго не триватиме». Мій вітчим уже мав досвід боротьби за Українську державу і був переконаний, що настане час, коли народ прожене окупантів зі своєї землі».
Заборонялася українська мова і в церковному богослужінні. Про ці часи залишила свої спогади Пітик Марія Василівна: «Справді із року в рік українська мова витіснялася румунською владою зі школи та церкви. Одного разу на богослужінні о. Данилюк повідомив, що надійшло повідомлення від окружного релігійного керівнитцва, яке зобов’язує священика правити службу лише румунською мовою. Багато жителів, особливо молодь, знали й розуміли румунську, бо вивчали її в школі. Нас українців обурювало зверхнє ставлення влади до мови і, зокрема, до українців як нації. Парафія висловила думку продовжувати богослужіння рідною мовою, бо в противному разі не будуть ходити до церкви. Отець Данилюк пристав до думки прихожан, бо сам був патріотом України. За його ініціативи парафіяни створили гарний церковний хор, який виконував не лише релігійні пісні, але й світські. Вирішили, що священик буде правити службу румунською мовою у тих випадках, коли церкву навідає представник церковної чи державної влади».
У 1938-1940 рр. Крайове управління освіти для відпочинку й оздоровлення дітей-сиріт Чернівецької школи-інтернату збудувало під лісом літній дім (тепер вулиця Зелена). Обов’язки начальника й одночасно завгоспа виконував єврей Мага. Щоліта тут оздоровлювалося до 50 дітей, які проживали під наглядом вчителів-вихователів. Цій школі належало до
Варто зазначити, що за Румунії початкова освіта була доступна всім дітям сіл Лука і Кострижівка, але навчалися лише 10-15% осіб шкільного віку. Населення жило в таких злиднях, що діти не мали у що взутися чи одягнутися. Окремі жителі села вважали, що освіта їхнім дітям взагалі не потрібна. У їхньому розумінні сільські діти повинні навчитися газдувати: хлопчики мають навчитися обробляти землю, ходити за худобою або, в кращому випадку, оволодіти якимсь прибутковим ремеслом. Дівчинка – майбутня мама, зобов’язана знати всі тонкощі утримування хати (кухня, діти, підсобне господарство, прядіння, ткацтво) й обов’язкова праця на землі. Більшість дітей, які вчилися в школі, отримували початкову освіту, а семирічну могли собі дозволити діти заможних селян та селян-середняків. Найбільш обдаровані діти при допомозі батьків могли здобути й вищу освіту, але це була велика рідкість. Із стін Кострижівської школи вийшов талановитий скульптор і різьбяр Ярослав Паладій та учасник національно-визвольного руху, громадський діяч, поет Василь Баранецький.
У роки війни школи працювали в обох селах. Навчання, як і раніше, велося румунською мовою, румунські вчителі в цей час відносилися до дітей більш жорстоко.
З вересня 1941 року директор школи запровадив нововведення – вранці дітей на навчання скликали ударом по підвішеній рейці, оскільки із-за відсутності годинників діти часто запізнювалися на перший урок. Румунські вчителі цілеспрямовано виконували настанови вищого керівництва, намагалися виховувати в учнів повагу до релігії та румунських національних символів, витравити із свідомості дітей все українське і, зокрема, рідну мову. Населення Кострижівки, в тому числі діти, ненавиділи румунів, але вимушені були їх терпіти, сприймали румунську владу як тимчасове явище. Так насправді і сталося, бо в березні 1944 року господарі-самозванці накивали з Буковини п’ятами.
29 березня 1944 року радянські війська звільнили села Лука і Кострижівка від німецько-румунської окупації. З 1 квітня 1944 року по 1 червня 1948 кострижівські діти навчалися на першому поверсі двоповерхового будинку єврея Рониса, що розташований поряд з клубом цукрозаводу.
Навчальний рік у Луківській школі розпочався 1944 року дещо із запізненням, бо молода вчителька зі Східної України Марія Мусіївна Манжела прибула тільки в жовтні. Вона також виконувала обов’язки директора школи. Цілий рік навчала 86 дітей у дві зміни. Наступного року приїхала ще одна вчителька – Марія Тихонівна Тимошенко.
В 1948 році Кострижівська школа, яка налічувала всього два класи, і Луківська об’єдналися. З цього року діти обох сіл могли здобувати семирічну освіту. Директором школи відділ освіти призначив вихідця зі Східної України, вчителя історії Марію Степанівну Колеснікову, яка перебувала на цій посаді до 1950 року. Вчителі не обмежувалися суто педагогічними проблемами, оскільки радянська влада навантажувала їх громадськими дорученнями. В їхні обов’язки входило також вести пропагандистську роботу серед населення на конкретній вулиці (десятихатки), агітувати робітників і селян до придбання облігацій державної позики, переконувати селян до вступу в колгосп, нагадувати жителям про вчасну сплату численних податків. Для радянської влади вчителі стали основними й незамінними провідниками соціалістичних ідей на селі, борцями за утвердження соціалістичного способу життя.
Одночасно основним завданням залишалося навчання та виховання дітей на уроках та в позаурочний час.
В перші післявоєнні роки важко вирішувалися шкільні проблеми: підручників та зошитів катастрофічно не вистачало, писали на зворотному боці шпалер, на полях старих газет чи книжок, на покинутих румунських документах. Чорнило робили з бузини, користувалися олівцями. За шкільними довгими лавками сиділо по 4-5 учнів. Першокласники, щоб навчитися рахувати, користувалися стоячою рахівницею та нанизаними на шнурочок квасолями чи бобами. Бідненько одягнуті діти в полотняних торбинках носили примітивне канцелярське приладдя, шматок хліба чи мамалиги. Не кожен мав можливість придбати чорнильницю-нерозливайку та ручку із стальним пером. Дуже часто класні керівники їздили до Заліщиків, Заставни чи Чернівців, де за власні кошти закуповували приладдя для всіх дітей класу. Вчителька початкових класів Манжела Марія Мусіївна згадувала: «Шкільна ситуація у 1944-1945 рр. виглядала досить курйозною, бо у першому класі навчалися діти, які відрізнялися по віку на 4-7 років, так звані переростки. Так само не вистачало підручників, зошитів, меблів, навіть якісної крейди». Ні Буковина, ні в тому числі села Лука і Кострижівка, не мали власних педагогічних кадрів, тому радянська влада направляла спеціалістів зі Східної України. Вчителі не лише навчали дітей, але й боролися з неписьменністю. Значна частина жителів не мала навіть початкової освіти, малограмотними виявилися навіть працівники місцевого органу самоврядування. З жителів, що бажали отримати початки грамотності, формували групи й працювали з ними у вечірній час. Спочатку вчителі працювали з дорослим населенням без оплати, на громадських засадах, але згодом держава цю ділянку роботи профінансувала. На жаль, відсутні статистичні дані про кількість жителів, які навчилися у цей передвоєнний рік читати, писати і рахувати.
У 1947 році в школі створюються учнівські самодіяльні організації: жовтенятська, піонерська та комсомольська, які намагаються виховувати школярів через колектив та через колективні форми діяльності. В кожному класі належало повісити над дошкою портрети Леніна і Сталіна, на класних годинах вчителі ознайомлювали дітей з біографією та політичною діяльністю цих та інших відомих державних діячів. Зразком у житті дітей ставали піонери-герої, які віддали життя за Батьківщину.
Поступово вчительський колектив збільшувався за рахунок учителів, направлених із Східної України. З одного боку місцевих кадрів дійсно не вистачало, а з іншого – прибувші учителі вірно служили радянській владі, стали надійним інструментом в насаджуванні марксистсько-ленінської ідеології, у проведенні колективізації. Повоєнні роки – це загострення класової боротьби, коли національно свідомі буковинці не бажали сприймати тоталітарну владу і всілякими способами перешкоджали так званим соціалістичним перетворенням.
В 1950-1952 рр. школою керував Лисишин Ілля Юрійович, яий багато уваги приділяв формуванню професійного педагогічного колективув та господарським справам. Не обійшов стороною й шкільну бібліотеку, яка мала тоді ще малий книжковий фонд. Офіційне існування бібліотеки можна вважати 1948 рік, оскільки саме з цього року вчителька математики Медвідь Фрозина Андріївна наказом по школі була закріплена за рухом книжкового фонду. Більше того, за обов’язки бібліотекаря вона отримувала невелику доплату до ставки. В учительській стояло дві шафи із книгами. Більшість із них – підручники, які Фрозина Андріївна видавала на початку навчального року тим дітям, які не змогли їх купити, і збирала у кінці. Було ще кілька десятків творів класиків української та російської літератури – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Максима Горького, виданих у 1946-1947 роках. І досі у шкільній бібліотеці зберігаються, як раритети, ці книги із штампом «Луківська семирічна школа».
У 1952-1953 навчальному році директором школи працює Грицина Петро Іванович, який любив свій предмет, мав добрі стосунки з учнями та вчителями, в міру був вимогливий. Але в окремих випадках виявляв нерішучість та байдужість, що пояснювалося сімейними та побутовими негараздами.
Досить тривалий час (1953-1964 рр.) керував школою вчитель фізики Стецько Павло Григорович, який заклав основи майбутньої реорганізації навчального закладу. У 1955 році школа стає середньою й старші класи в певній мірі наповнюються за рахунок дітей з навколишніх сіл. в 1964-1965 рр. – Дуб Р.Й., в 1965-1969 рр. – Морванюк В.К., в 1969-1986 рр. – Прокопчук М.З., в 1986-1987 рр. – Кобиляк Р.А., в 1987-2000 рр. – Флорескул Я.С., в 2000-2021рр. – Васильєва О.В., з 2022-го року – Кисеельова О.В.
В 1955 р. школа стає середньою, директором – Павло Григорович Стецько, а через два роки відбувся перший випуск (1958 р.). Кількість учнів значно зросла й навчання, навіть, у дві зміни створювало керівництву школи великі проблеми. Саме в цей час (1955 р.) під школу стали використовувати приміщення лабораторії бурякопункту (вул. Буковинська) й одночасно гос-подарським способом зводяться 8 класних кімнат. Чотири класні кімнати лівої сторони підготували у 1956 році, інші чотири класи і спортзал – в 1958 році. З 1964 року спортзал більше есклуатувала автомобільна школа, що там знайшла притулок. В 1959 р. села Лука і Кострижівка об’єднуються під одною назвою – Кострижівка. В 1962 році з ініціативи директора цукрозаводу «Хрещатик» Матуса Давидовича Цермана й голови селищної Ради Манолія Івановича Ільчука розпочалося будівництво нової школи на 350 місць. Кошти виділив цукрозавод, керував будівництвом виконроб Шушкевич Михайло Іванович. В 1964 році будівництво було завершене, але воно все одно залишалося тісним, тому будинок священика (резиденція) продовжували використовувати для навчання молодших школярів. Точніше, діти навчалися у добудованих класних кімнатах, а в резиденції розмістилася шкільна майстерня, де вивчалися слюсарна, деревообробна, токарна та електротехнічна справи.
Радянська система навчання та виховання була вкрай заідеологізована, бо передбачала створити з школярів слухняних виконавців. Моральний кодекс будівника комунізму вивчався в школі, як молитва «Отче наш…». Дитячу свідомість формували не лише вчителі, які виконували, так би мовити, державне замовлення й отримували за це зарплату. На неї впливали колективна думка спочатку жовтенятської організації (1-4 класи), потім піонерської дружини (в Кострижівській школі імені Зої Космодем’янської) – 5-8 класи, а згодом комсомольської організації (9-10 класи). Відповідно до плану класних керівників всі піонерські загони проводили урочисті й робочі піонерські збори, старшокласники – комсомольські збори. 23 лютого, в день радянської армії, в школі обов’язково проводився парад жовтенятських військ, а навесні шкільна команда брала участь у районній військовій грі «Зірниця». Організовувалися й інші виховні заходи, зустрічі з передовиками виробництва, депутатами, музикантами та творчими особистостями. Вся ця складна виховна система передбачала формування майбутнього будівника комунізму. До так званого заможного й справедливого комуністичного суспільства під керівництвом Комуністичної партії Радянського Союзу рухався весь радянський народ, але невдовзі цей похід закінчився крахом.
При цьому в школі велася активна атеїстична робота серед учнів, яким під страхом покарання заборонялося відвідувати церкву, відзначати церковні свята, колядувати та маланкувати. Подвійні стандарти заганяли дітей в тупик: з одного боку, на дитячу ще не сформовану психіку впливали батьки, з іншого – вчителі та вся сис-тема шкільного навчання. Діти з багатодітної сім’ї Козорізів, які належали до протестантської течії ЄХБ, постійно перебували під психологічним пресом. Діти гарно навчалися, були завжди чемними та ввічливими, акуратно одягненими, але разом з батьками відвідували молитовний дім. Багато зусиль потратила школа, аби відлучити дітей від релігії, але безрезультатно.
«У червні 1985 року я здавав державний екзамен з російської мови та літератури в «зелений» понеділок, де за столом сиділи члени екзаменаційної комісії на чолі з директором школи Прокопчуком Миколою Захаровичем (екзаменатором була Проданик Ада Валерівна), - згадує Тухлінович Олександр. - Коли я вже відповів на питання білета, то Кисельова Марія Савівна, парторг школи, раптом запитала: «А чому вся ваша квартира обтикана зеленими гілками?». Її підтримав директор школи: «У вас ніби інтелігентна сім’я: тато працівник культури, мама – вихователька дитячого садка, ти – комсомолець й не варто дотримуватися якихось релігійних пережитків». Я не знав тоді, що на це сказати, але неприємний осадок залишився на все життя».
Різними способами радянська система впливала також на свідомість вчителів. Для цього були створені Комуністична партійна організація, комсомольська вчителька організація, профспілкова організація (її ще називали школою комунізму), політичний та атеїстичний семінари, лекторські групи, політичні інформації тощо. Кожен вчитель зобов’язаний був знати міжнародну ситуацію, важливі документи компартії та уряду, матеріали партійних з’їздів та пленумів і в доступній формі доносити все це до учнів. Щороку 7 листопада і 1 травня вся школа разом з підприємствами та державними установами брала участь у демонстраціях, які мали лише ідеологічне навантаження.
Починаючи з 60-х років минулого століття учні все частіше залучаються до польових робіт в колгоспі імені Ольги Кобилянської та в радгоспі «Хрещатик». Так вище державне керівництво вирішувало дефіцит робочої сили на селі й привчало дітей до праці. Школярі просапували цукрові та кормові буряки, восени збирали картоплю, доочищували на токах кукурудзу, на полі цукрові буряки. Сільських дітей привчати до польових робіт потреби не було, бо вони разом з батьками щороку працювали на власному полі. Але протягом навчального року через польові роботи школа втрачала до чверті робочих днів і потім приходилося перевантажувати учнів домашніми завданнями аби виконати навчальні програми.
У середині 80-х років з ініціативи райкому партії школа взяла шефство над корівниками відгодівельного пункту (кер. Ільчук М. І.). В обов’язки школярів входило прикрашати приміщення сосновими гілками, плакатами, стрічками та надувними кульками. Не зростали від цього надої молока, не прибавляла худоба у вазі, але корівники мали естетичний вигляд й чим, напевно, пишалися самі корови.
Традиційними для школярів та їхніх батьків стали так звані трудові десанти по збору металобрухту та макулатури. В такі дні діти зачищали власні подвір’я від всякого металу і, немов бджілки, все тягнули до школи. Найбільш меткі та енергійні проникали на місцеві підприємства: цукрозавод «Хрещатик», Комбінат будівельних матеріалів, залізничну станцію та автопідприємство й виносили звідти все, що погано лежало. Дуже часто батьки власним траспортом привозили метал, аби їхні діти не переробилися.
У 70-х роках велика увага приділяється трудовому навчанню: хлопці працюють з металом і деревом, а дівчата вивчали спочатку електротехнічну справу, а потім домоводство. Лише в 1985 році програма виробничого навчання змінюється в бік практичної профілізації. Хлопці оволодівали спеціальністю слюсаря, а дівчата – хіміка-лаборанта. Таке навчання передбачало підготовку старшкласників до дорослого самостійного життя. З виходом із стін школи кожен випускник отримував посвідчення про здобуту спеціальність. Вибір виробничого навчання був орієнтований, в основному, на цукрозавод «Хрещатик» та інші підприємства, які потребували робочих рук і саме вказаних спеціальностей.
З першого вересня 1968 року школи Заставнівського району, в тому числі Кострижівська, починають працювати за експериментальною програмою в початкових класах, яка передбачала перехід з чотирьохрічного на трирічне навчання. Перед цим класоводи Гунчак Н. М. і Делікатна О. С. пройшли спеціальне навчання в Чернівецькому інституті удосконалення кваліфікації вчителів, відвідали ряд спеціальних семінарів за новими програмами. Після вдалого експерименту за новими програмами стала працювати вся Чернівецька область.
Відбувалися зміни і в навчальному плані школи. У 1970 році була введена допризивна підготовка молоді, яка ставила за мету підготувати юнаків до служби в армії. Для цього Заставнівський районний військкомат завіз у школу учбові автомати, малокаліберні та пневматичні гвинтівки, цукрозавод збудував відкритий стрілецький тир у кар’єрі й закритий біля школи. Для старшокласників Міністерство оборони також придумало військову гру під назвою «Орлятко». Щорічно школа організовувала зустріч старшо-класників з воїнами Чернівецького гарнізону, а навесні школярі їздили до воїнів, аби познайомитися з солдатським побутом.
У 1975 році замість німецької стали вивчати англійську мову, що змусило вчительку Мороз Н. О. терміново удосконалювати свої вміння з англійської. Для ефективного навчання учнів іноземної мови дирекція школи придбала й облаштувала лінгафонний кабінет. В 1986 році школа набрала перші класи шестирічок, для яких дирекція облаштувала навчальні, спальні та ігрові кімнати. З цієї причини частину учнів перевели у другу зміну. З 1 вересня 1986 року учні вперше стали вивчати основи інформатики, але необхідна матеріальна база для цього була відсутня. Восени цього ж року цукрозавод «Хрещатик» за власні кошти придбав перший в районі комп’ютерний клас типу «Корвет». Ці комп’ютери в технічному плані були досить примітивними, але учні мали можливість виконувати на них хоч найпростіші операції.
В 70-80-х роках кострижівські учні часто здійснюють екскурсії по рідному краю, відвідують місто Чернівці, міста України та СРСР – Львів, Одесу, Київ, Москву, Ленінград, Брест, Мінськ, Вінницю та інші. Путівки оплачували місцеві підприємства, батьки, учні заробляли гроші в колгоспі. З 1979 року вчителі Черешнюк М. М. і Гунчак Л. І. щороку возять старшокласників у Карпати, де учні пішим ходом долають високі гірські вершини, ознайомлюються з історією, культурою та побутом гуцульського краю.
В Кострижівській школі сформувався дружний і кваліфікований педагогічний колектив, який дає учням глибокі та міцні знання. Учні неодноразово ставали призерами районних та обласних предметних олімпіад. Перше місце з біології в області зайняв Ткачук Ігор (1975р.) і був учасником республіканської олімпіади. Перше місце на обласних олімпіадах з географії і трудового навчання зайняли відповідно Лобач Віктор та Назарик Володимир (1976р.). Третє місце в області з історії і правознавства зайняли Головата Наталія (2002 р.) та Филипчук Олександр з історії (2001 р.), з економічної географії - Гринишин Юліана (2007р.). Перше місце в обласному й четверте в Україні виборола Січковська Юлія в конкурсі знавців української мови. Здібна дівчина отримала грошовий приз в 700 гривень та іменний годинник з рук Президента України Л.Д.Кучми.
В 1993, 1999 і 2000 роках учні виборювали перші місця на обласних спортивних змаганнях «Старти надій» і захищали честь області на аналогічних змаганнях в міжнародному дитячому центрі «Артек». Найкращими спортсменнами й рекордсменами школи за час її існування виявилися Дубковецький Петро, Іванців Марія, Бігунов Юрій, Лазецька Валентина. З ініціативи й при безпосередній особистій участі вчителя фізкультури Проданика М.Д. була створена краща в районі матеріально-спортивна база.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років в школі були створені дитяча організація «Сокіл», товариство «Січ», історико-краєзнавчий клуб «Евріка», літературна студія «Паросток», фольклорно-етнографічний клуб «Джерело», туристський клуб «Орієнтир», танцювальний ансамбль «Юність», вокальний ансамбль «Пролісок», студії образотворчого мистецтва «Відродження» та драматичного мистецтва «Оріон».
Зазнає істотних змін освіта і в роки незалежної України. Вилучається з навчального плану російська мова і вводяться нові предмети: курс «Людина і суспільство» (1996 р.), українознавство, охорона здоров’я (2001 р.), етика (2005 р.). З 2001 р. запроваджується тематичне оцінювання навчальних досягнень учнів і 12-бальна система оцінювання. З 2001/2002 навчального року розпочинається перехід учнів на дванадцятирічне навчання, але уряд Януковича відмінив цю реформу. У 2003 р. в школі вводиться профільне навчання, яке дає можливість учням глибше й краще вивчати окремі предмети. В цьому ж році за бюджетні кошти школа отримала сучасний комп’ютерний клас (11 комп’ютерів) разом з столами й програмним забезпеченням. У 2006 р. школа стає лауреатом Всеукраїнського огляду-конкурсу «За кращий стан навчально-виховного закладу з фізичного виховання», за що директор школи Васильєва Олександра Василівна і вчитель фізкультури Вічиста Орися Дмитрівна отримали Почесні грамоти Міністерства освіти.
Важкими для вчителів та учнів стали 1991-2001 роки. В установі часто відключається електрика, старе котельне обладнання й відсутність вугілля не могли забезпечити школу теплом. Діти навчалися в класах у верхньому одязі, писали в рукавицях. Вчителі в цей час не отримують заробітну плату, бо «живі» гроші замінив так званий бартер. Замість грошей вчителям видавали товар: цукор, горілку, цукерки, рибу, одяг, печиво та іншу продукцію.
Така ситуація змушує педагогів стати на захист своїх інтересів та прав. У вересні 1998 р. школа вперше застрайкувала, вимагаючи виплати зарплати. Вимоги страйкуючих відділ освіти задовольнив, зарплату виплатив, але вже через два місяці ситуація повторилася.
2000 р. педколектив вдався до більш активних форм протесту. У березні ц. р. вчителі й адміністрація школи відмовилися прийняти комісію обласного відділу освіти, яка прибула для перевірки стану навчально-виховного процесу. Вчителів обурило те, що ніхто з представників обласного відділу не захотів поговорити з людьми про проблеми школи, не захотіли вислухати їхні болі, тривоги. В результаті цієї акції посадою поплатився директор школи Флорескул Ярослав Самуїлович. Відділ освіти терміново призначив новим керівником колишнього працівника школи Ільчук Раїсу Андріївну, яку більшість вчителів не сприймали як директора. Конфлікт наростав і тільки втручання начальника обласного відділу освіти Бауера Михайла Йозефовича вгамувало пристрасті обох сторін – райво і педколективу. Флорескул Я.С. сам подав заяву на звільнення, а новим директором школи було призначено Васильєву Олександру Василівну.
Новопризначений керівник взявся до роботи з ентузіазмом. Вже влітку 2000-го року за рахунок підсобних приміщень та гардеробу вона добудувала дві класні кімнати й зробила ремонт зовнішніх стін. Це дало можливість перевести учнів молодших класів із старого приміщення в центральний корпус, частину класів розмістили в дитячій установі. Облаштувала й відкрила центральний вхід, яким не користувалися від дня заснування школи. В наступні два роки замінила водостічні труби, поміняла вікна з північної сторони приміщення й зробила капітальний ремонт системи теплопостачання.
У 2004 році Васильєва домоглася передачі напівзруйнованого приміщення універмагу для майбутньої реконструкції його під класні кімнати, майс-терню та їдальню. До цієї ідеї прихильно поставився голова райдержадміністрації Ящук В.Г., який посприяв у виділенні коштів для купівлі універмагу (43000 грн.) і виготовленні проектної документації (27900 грн.). Будівельні роботи розпочалися у грудні 2005 року, але відсутність стабільного фінансування не дала можливості завершити реконструкцію у визначені строки – до 1 вересня 2006 р. Через політичні негаразди в державі кошти надходили частинами. Протягом 2006 року вдалося звести стіни, зробити внутрішні перегородки, вставити вікна й двері, накрити металочерепицею. Протягом 2007 року роботи на об’єкті проводилися дуже повільно. Наприкінці листопада з ходом будівельних робіт на місці ознайомився голова обласної держадміністрації Куліш Володимир Іванович, який зобов’язав підрядчика завершити всі роботи до Нового року. 21 січня 2008 року в урочистій обстановці, в присутності учнів, громадськості, представників влади, численних гостей новий корпус початкової школи будівельники здали в експлуатацію.
Влітку 2005 р. розпочинаються роботи з газифікації школи. Збудовано нову котельню, прокладено до неї газові труби, труби теплопостачання, закуплено та змонтовано нові котли та насоси. Значний об’єм робіт виконали старшокласники разом з учителями і техпрацівниками. 4 грудня відбулася урочиста церемонія із запуску газової котельні, яка забезпечила стабільне й надійне тепло в приміщенні школи.
У вересні 2000 р. весь педагогічний колектив розпочинає важку й тривалу судову боротьбу з районним відділом освіти через невиконання останнім ст.57 Закону України «Про освіту». Ця стаття передбачала доплати вчителям за стаж роботи й щорічний посадовий оклад на оздоровлення. За п’ять років держава заборгувала вчителям значні суми, тому відділ освіти в особі завідуючої Коломієць Лідії Іванівни робив все можливе аби ці гроші не виплатити. Не видавали необхідні довідки, шантажували окремих вчителів, обливали словесним брудом на нарадах та семінарах. Важко було й тому, що Кострижівську школу не підтримали інші педагогічні колективи. Це на словах вважається, що інтелігенція найбільш свідома й активна частина суспільства, а насправді доволі консервативна. Думки і дії вчителів сковував ще досить живучий «совковий» страх перед начальством, а з такою свідомістю людина не здатна на рішучий вчинок.
Позовні заяви пройшли два круги по апеляційних судових інстанціях (в тому числі Верховний Суд України) і результат для вчителів виявився по-зитивним. Проте районний відділ освіти не дуже спішив виконувати ухвалу суду, що змусило педколектив у червні 2004 р. оголосити безстроковий страйк з 27 серпня, напередодні нового навчального року. Це не на жарт стривожило районне керівництво. Під час зустрічі з членами страйкового комітету голова райдержадміністрації Ящук В.Г. пообіцяв закласти необхідні кошти в бюджет 2005 року й виплатити всю суму по частинах. Василь Григорович виявився людиною слова, тому йому повірили і страйк призупинили. До травня 2005 р. районний відділ освіти всім вчителям виплатив належні їм гроші. Кострижівські вчителі виявилися єдиними в області, які через суд зуміли вибороти державну заборгованість.
З 1 вересня 2005 року районний відділ освіти відкриває в школі філіали екологічного (керівник Филипчук Н.М.) та історико-краєзнавчого (керівник Черешнюк М.М.) наукових товариств, де старшокласники займаються пошуковою і науково-дослідницькою роботою. Восени цього ж року за рахунок централізованих бюджетних коштів школа отримала футбольний міні-майданчик зі штучним покриттям, на якому тренуються юні футболісти. Періодично тут проводяться футбольні турніри та товариські зустрічі.
Щороку 50-60% випускників вступають у вищі й середні спеціальні учбові заклади. За повоєнний час із школи випущено більше двох тисяч учнів. Серед них офіцери Аксьонов В.Л., Кисельов О.В., Дунайло О.М., прокурори Рендюк В.Д., Єжелєв П.П., Яровий Р.М., суддя Книш І.Т., науковці та викладачі Чернівецького національного університету: доктор історичних наук Возний І.П., кандидати історичних наук Яценюк П.І., Яценюк Т.С., Холодніцький В.Ф., Филипчук О.М., кандидат фізико-математичних наук Стецько Ю.П., Чернівецької медичної академії – кандидат медичних наук Мегера І.В., Харківського національного університету імені Ярослава Мудрого – кандидат юридичних наук Баранецький Р.Ф., Інституту землеробства при Національній академії аграрних наук – кандидат сільськогосподарських наук Проданик А.М., Київського Національного університету Біоресурсів і природознавства України – кандидат сільськогосподарських наук (напрямок овочівництво) Ковальчук Д.П., кандидат сільськогосподарських наук Фантух В.С. Багато випускників обрали фах своїх наставників і стали вчителями. Станом на 2015 рік з 32 педагогів сьогодні 23 є випускниками школи.
У 2018 р. створюється Кострижівська об’єднана територіальна громада в складі селища Кострижівка, сіл Звенячин та Прилипче. Внаслідок цього змінюється також назва школи, яка стала називатися – Кострижівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів.
Минають роки, діти приходять у школу і з часом її покидають, на зміну старшим вчителям приходить молодше покоління, а освітня установа була, є і залишиться вічним оберегом духовності жителів Кострижівки.
Навічно увійшли в історію школи, селища колишні вчителі, які щедро ділилися своїми знаннями і присвятили вихованню підростаючого покоління найкращі роки свого життя.
Це – Браткевич Любов Петрівна, Бужак Стела Степанівна, Вітюк Ганна Дмитрівна, Гончарук Марія Олексіївна, Головата Наталія Ігорівна, Горобець Ганна Бернардівна, Гунчак Анастасія Михайлівна, Данилюк Марія Петрівна, Данилюк Леся Іванівна, Добровольська Тетяна Василівна, Дудка Марія Савівна, Делікатна Оксана Семенівна, Дунаєнко Галина Євдокимівна, Квасніцкий Віктор Володимирович, Копоть Надія Олександрівна, Лежогубська Галина Петрівна, Манжела Марія Мусіївна, Марко Ганна Андріївна, Молотківська Олена Василівна, Одайська Орислава Федорівна, Пітик Неля Миколаївна, Прокопчук Галина Михайлівна, Прокопчук Микола Захарович, Проданик Михайло Дмитрович, Стецько Павло Григорович, Христенко Марія Миколаївна, Калинюк Паша Аксентівна, Флорескул Ярослав Самуїлович, Чаплинська Галина Іванівна, Цуканова Світлана Михайлівна, Яценюк Галина Олександрівна, Яровий Микола Андрійович, Яценюк Антон Степанович, Манзюк Наталія Михайлівна та інші. Самовіддано працюють, прищеплюють любов до рідного краю, сіють добре, розумне, вічне вчителі: Васильєва Олександра Василівна, Черешнюк Микола Михайлович, Черешнюк Любов Іванівна, Вічиста Орися Дмитрівна, Прокопець Ганна
Ярославівна, Щітка Ганна Іванівна, Бужняк Галина Степанівна, Бабалюк Люба Ярославівна, Мороз Тетяна Григорівна, Галяревич Любов Василівна, Головата Галина Федорівна, Прокопчук Тетяна Миколаївна, Кисельова Оксана Василівна, Карп’юк Марія Василівна, Одайська Тетяна Василівна, Щербанюк Олена Никанорівна, Филипчук Надія Миколаївна, Щербанюк Василь Іванович, Клубніцька Тетяна Степанівна, Добровольська Тетяна Петрівна, Вівчар Галина Василівна, Щітка Олександр Васильович, Куцик Галина Іванівна, Приймак Ірина Леонідівна, Медвідь Тетяна Василівна, Земко Ольга Йосипівна, Нехаєнко Оксана Леонідівна, Вигнан Ірина Василівна.
Кострижівська школа завжди славилася своїми розумними, працьовитими, креативними й відповідальними вчителями. Це згуртований колектив однодумців, сплав молодості й зрілості, вчителі, які натхненно виконували й продовжують виконувати свою гуманну місію – навчати і виховувати дітей.
Детальніше про історію нашого навчального закладу ви можете дізнатися з книг «Золота нитка поколінь» і «Учителем школа стоїть», автором яких є вчитель історії та правознавства Черешнюк Микола Михайлович.
